— Ех, Антоне.Прощати треба. Обоє в гріху, обоє і у відповіді. Ми з матір’ю сорок років разом прожили… — Мама тобі в подолі дитину не приносила — заперечив батькові Антон

 

Зима ставала все суворішою. Антону доводилося залишати свою машину в гаражі, а додому він їздив на «каблучку» з одним Олексієм, якому вже давно пробачив за те, що він «погуляв» з його дружиною Людмилою. Антон  Людмилу пробачити не зміг зібрав речі і просто пішов до свої батьків, навіть на розлучення не подав. За Антоном пішов їхній старший син Денис, а двоє менших залишились з Людою. Пізніше Антон дізнався, що Людмила вaгiтна, а Олексій кинув її без найменших докорів сумління, як тільки дізнався, що вона вaгiтна. Так тепер і живуть Антон з сином у свої батьків, а Людмила в своєму домі з двома синами та вже новонародженою донечкою.

Носив Антон в собі і один секрет про вчительку Євгенію Іванівну. Кожного вечору шукав привід запитати про неї в свого сина. Нарешті запитав якомога обережніше, ніби просто так. Але щось, видно, було в його запитанні, тому що син Денис повернувся від телевізора і дуже уважно подивився на батька.

— Так кажуть, що вона наpодила, відвезли її в обласну лікаpню. Стара, і надумала наpодити.

— Ну і скільки ж їй років, Денисику? — відірвав погляд від газети дід Іван.

— Сорок два.

— Нам з бабусею по шістдесят сім. Так ми, по-твоєму, вже дуже давні?

— Ну, ви… — потягнув Денис.

— Молодець вона, що наpодила, — вступила в розмову бабуся. — Пізненько, звичайно. А ви ходили  Денисику, до неї в лікаpню?

— Ну ти бабусю й скажеш, щоб ми в полoговий ходили?!

— У вас же дівчатка є в класі, теж вчительки майбутні, невже ж вона одна в лікaрні буде і не провідає ніхто. А батько дитини, мабуть, очей не показує. Їм, чоловікам, легко, запудрив їй мiзки, і в кущі. А тепер мyчся одна, молодичко, як хочеш!

Антон відчував, що червоніє, тому встав і вийшов в кухню. Налив собі холодної води і довго пив. Мати вийшла слідом за ним, дбайливо запитала:

— Все добре? Ти застудився, синку? Може заварити тобі сухої малинки?

— Не треба, пройде, — сказав він, а сам весь вечір не знаходив собі місця. Коли батько з Денисом пішли спати, він залишився сидіти, втупившись в телевізор.

— У тебе знову якісь негаразди, Антоне? — запитала мати.

— Знаєш, мамо, хто батько дитини Євгенії Іванівни? — раптом зізнався.

— Та звідки мені знати. Напевно хтось з наших сільських кавалерів.

— Ось і ні, пам’ятаєш, як у квітні ви мене всю ніч чекали. У Євгенії Іванівни я тоді ночував, і її дитина моя.

— Що години новий клопіт! Мабуть, і на старість не поживемо ми спокійно. Мені от сваха заздрить, один, у вас син. А ти і один, але за десятьох «чудиш».  І що ж тебе, Антоне, у всякі історії затягує.

— Добре, мамо! Що сталося, те сталося. Я в подолі не приніс.

— А й справді, — заспокоїлася трохи мати. — От, жінка твоя Людмила від молодого чоловіка згрішила, та соромом не покрилася. Хто хоч народився? Хлопчик,?Від тебе одні хлопці наpоджуються. Антоне, провідав би ти її! Недарма ж в область її відвезли.

— Поїду, поїду, — пообіцяв Антон.

Через тиждень вечірня школа поховала Євгену Іванівну. Приїхала її далека родичка — племінниця.

Мати повідомила синові:

— Дитинка її в тій лікapні так і залишилася. Квартиру племінниця ніби собі бере, а дитя в сиpітський будинок піде… — Мати замовкла, але по підгорнутих губах і суворому погляду Антон знав, яка буря твориться в її душі і що скоро вона виплеснеться назовні. Так воно і вийшло. Після вечірнього чаю, коли Денисик вже пішов спати, а батько хотів перекочувати з газетою в вітальню, мати зупинила його.

— Залишся,  розмова у нас буде, серйозна розмова.

— Ну, як ніч на дворі, так у нас розмови, — зауважив батько, але з кухні не втік.

— Я так вирішила, що хлопчика нам треба забрати з лiкаpні.

— Якого хлопчика?

— Якого, якого, онука нашого.

— Звідки він взявся ? Наші всі є, Максимко, Сашко, Денис.

— Звідки, звідки, всі звідти.

— Тату, вчителька наpодила, так  дитя у неї від мене, — пояснив Антон.

— Так … — протягнув батько. — І коли ти тільки встигаєш.

Запанувало довге мовчання. Порушив його голос батька:

— Куди ми його візьмемо, маленького такого, йому мама потрібна.

— Правда, мам, ну підросте трохи і заберемо, — долучився до розмови Антон.

— Як він на чужих руках рости буде. Самі піднімемо. Суміші тепер всякі продають, молоко у нас є. Так! Якщо ви не хочете, то сама поїду і візьму! Кому воно, чуже дитя, потрібно, крім нас. Коли пліток боїшся Антоне, так ми з батьком самі поїдемо за хлоп’ям. Скажемо, усиновити вирішили!

— Хіба вам дадуть, роки вже не ті, — заперечив Антон. — А боятися мені нічого. Наступного тижня відпрошуся з роботи і поїду.

Тільки в кінці травня  все було зібрано, залагоджено, і разом з другом Олексієм Антон поїхав в обласний центр в Будинок малятка. Антон попросив Людмилу, щоб вона з ними поїхала, подумав, що без неї дитину їм не віддадуть.

Зупинилися майже біля під’їзду. Увійшли до приміщення всі троє, але в кабінет директора Антон увійшов один.

— Знаю-знаю, — сказала, взявши теку з документами, директриса. —  Вчасно приїхали. Через півгодини у них сон після годування. — Вона викликала дзвінком медичну сестру, попросила зібрати Андрійка Микитина.

— Хлопчик слабенький наpодився, — сказала їм медсестра, — зараз набирає вагу.

Далі літня нянечка швидко одягла маленького і винесла його. Віддаючи Людмилі, сказала:

— Потроху привчай до вулиці, вони її у нас не часто бачили.

Антон зиркнув на хлопчика. Нічого і не розгледів, носик у хлоп’ятка був ґудзичком, щічки бліді, брівки зрушені до перенісся.

Коли приїхали в село, Людмила скомандувала, щоб зупинилися біля її будинку. Антон потягнувся до неї, щоб взяти хлопчика, вона сказала м’яко, але і рішуче:

— Мокрий твій синочок. Приведу його в порядок, погодую і принесу, якщо так наполягаєш, але ми зі свекрухою домовилися, що жити йому краще у мене, хоч до року. Куди їй, старій людині, такий тягар. А у мене від донечки  і пелюшки залишились і одяг, і ліжечко стоїть.

— Антоне, синку, сходитися вам треба з Людмилою! — зробила висновок мати, коли син зайшов в будинок.

Він і сам це розумів. Що при такій купі дітей так негоже. Але як переступити через себе, як далі жити з невірною. І інша думка була: начебто, вони і квити, вона нагуляла, і він у боргу не залишився.

Дівчинка дружини тепер часто бувала у них, напевно частіше, ніж у рідних діда з бабою. Дивно, але вона тягнулася до Антона, і він іноді, коли не було матері, навіть садив її на коліна і гортав перед нею книжку з картинками.

Наближалося свято. Людмила попередила свекруху, що прийде до них ввечері з дітьми.

— Звичайно, приходь, куди ж ти ще підеш з малими, — погодилася мати і глянула на Антона. Той промовчав. І справді, куди вона піде. З його ж сином вона няньчиться. Напередодні нового року Антон з сином Денисом пішли в ліс по ялинку.

І було свято, як в старі добрі часи. Жінки приготували стіл для хлопців, з пирогами, ватрушками, тістечками, фруктовою водою. У вітальні — інший стіл, для дорослих. Андрійко і Вероніка спали. Тільки один раз запхикав малий. Людмила хотіла йти в спальню до дітей, але Антон сказав:

— Сиди, я подивлюся.

Хлопчик пожував губами, ловлячи пустушку. Антон знайшов її, і малюк почав зосереджено смоктати. Він уже хотів іти, але заворушилася дівчинка, відкрила очі, побачила його і раптом чітко і роздільно сказала: «Та-то».

Тепла хвиля охопила душу. Вона і вимовляє тільки два слова — «мама» і «баба», а тут «тато». Він поклав руку на її м’яке волоссячко, прошепотів: «Спи, маленька, спи».

Людмила підійшла до Антона і тихо сказала:

— Антон, повертайся додому. Не можеш мене пробачити — нехай, але ж діти не винні?

У цю ніч він залишився ночувати в своєму будинку.

Коли вранці прокинувся о пів на шосту, то дружини вже не було. Він вийшов в кухню і, намагаючись не дивитися на Людмилу, буркнув:

— Пробач!

Повисло важке мовчання. Антон вийшов у двір, і пішов до матері. Антон привітався, пожартував:

— Чи не замало вас, чи не треба нас?

— Сідай, Антоне сідай, не встигла, напевно, Людмила зготувати сніданок, діти спокою не дають.

Він не відповів, мовчки сів за стіл.

— Тату, я залишуся тут. Бабуся не відпускає, каже що треба тут комусь залишатися, — сказав Денис.

— Добре, — погодився Антон. Він і сам би з великою радістю залишився.

Коли вже виходив, батько зупинив його на ганку.

— Антоне, у тебе знову щось сталося?

— Та не знову, а так завжди буде. Чужа вона мені стала. 

— Ех, Антон, Антон. Прощати треба. Обоє в гріху, обоє і у відповіді. Ми з матір’ю сорок років разом прожили, слова грубого один одному не казали. Тому і ненависті між нами немає.

— У вас все по іншому, тобі мати в подолі дитину не приносила.

— А ти? Чим ти щось кращий?

— Ну ти тату й загнув, я ж — чоловік.

— А у чоловіка, значить, інша міра відповідальності.

Ось розмова, так розмова, далеко завести може. Щоб її не продовжувати, Антон вийшов з дому. Він звернув на околицю села, і побачив її. Людмила стояла в новій куртці. І коли тільки встигла її купити. Голова непокрита, а красива квітчаста хустка була накинута на плечі. «Ну і красива ж вона жінка», — подумав Антон і звернув у свій провулок.

— Чого вирядилася? — не втримався Антон.

— Рідного чоловіка хочу причарувати, — усміхнулася Людмила. І, наче виправдовуючись, продовжила  — Життя одне, Антоне.

Життя дійсно одне, і невідомо, скільки тобі відпущено. Може, йдеш собі, йдеш, і спіткнешся. І немає тебе більше на цій землі. І захотілося Антону справжнього примирення, не вимушеного. Такого, щоб не стpаждала більше душа.

— Антоне, а наш хлопчик пішов, від дивану до столу і назад. Давай сьогодні свято влаштуємо, я  пиріжків напекла, і холодець зварила.

— А давай Люда і батьків запросимо. І справді, один раз живемо.

 

×

Натисніть вподобати