Мабуть, вперше у житті Семен був такий відвертий. Вихлюпував з душі увесь тягар. Не приховав і те, що хотів зробити.

Ще у четвертому класі, коли вчителька спитала учнів, хто знає прислів’я про тварин, першим зголосився Семенко.

«Судженої долі й конем не об’їдеш”, — сказав упевнено. Клас зайшовся реготом. Проте учителька, погладивши по голівці розгубленого хлопчину, мовила: «Це прислів’я в основному про людську долю, фортуну. Ти – молодець. Гарне прислів’я, правдиве». Не знав тоді Семен, що ці слова він буде згадувати іще не раз, пише газета «Наш день«.

Півстоліття минуло відтоді, як привів Семен у дім молоду дружину. Оксана була дуже вродливою. Не один парубок заздрив Семенові.

Його мати прийняла Оксану, як рідну доньку. Вихована у багатодітній родині, дівчина була працьовитою, ввічливою. Коли Семен дізнався, що кохана чекає дитину, був на сьомому небі від щастя. В усьому їй допомагав.

Надворі лютувала хурделиця, коли Оксану із сином виписали з пологового будинку, що знаходився в райцентрі. Через негоду автобуси не ходили. Сусід, який мав автівку, теж відмовився їхати. І тоді Семен пішов запрягати коней. Мати його спам’ятовувала: куди ж у таку заметіль кіньми вирушати? Та Семен і слухати не хотів: як же там Оксані чекати, коли їх з сином заберуть?

Дорога була важкою. Коні раз-по-раз зупинялися, ковзали замерзлими копитами. Лікарку, яка уже не хотіла відпускати Оксану з дитям, Семен запевнив, що в містечку є у них рідня, де вони й перечекають негоду.

Коли Оксана із сином сіли у сани, Семен збагнув: пухової ковдри, що взяв із дому, буде замало, і їм справді потрібна людська допомога. Став стукати в одні двері, інші. Бачив, як господарі зиркали з вікон, однак не відчиняли. Настя ж саме поверталася з крамниці, коли Семен зі сльозами на очах стояв під дверима її сусідки Віри. «Люди добрі, куди ж ви зібралися в таку хуртовину з дитиною? Нумо, скоріш у хату!» — Настя взяла з Оксаниних рук білосніжний згорток.

Нагодувала, зігріла неочікуваних гостей, постелила ліжко. «Влаштовуйтесь на скільки треба», — сказала. «А ваш чоловік?.. Він не
буде проти?» — обережно спитала Оксана. «Богдана мого не стало в російських лісах, куди подався на заробітки. Ось так і живемо одні з донечкою Олею», — сумно зітхнула Настя, пригортаючи доньку.

Хурделиця, здається, і не думала вщухати: перемітала дороги, засипала Настине подвір’я. Семен взявся відкидати сніг, а жінки вовтузилися з дитям, якого п’ятирічна Оля назвала Володею. «Хай буде, як Оля сказала», — погодилася Оксана з Семеном. Через тиждень, коли вони зібралися додому, дівчинка розплакалася. «Залишіть нам Володю, я теж хочу братика». Насті і самій було жаль розлучатися з цими привітними молодими людьми. Знову опустіла її хата, нестерпно довгими здавалися зимові ночі…

Минав рік за роком. Настю кликали заміж, але вона не спішила. Віджартовувалася: мовляв, ще її доля не постукала у дім. Семен же з Оксаною у мирі й любові виховували сина. Завели господарку і почувалися щасливими, аж поки чорними крилами затріпотіла над їх хатою біда.

Ще зранку Оксана поралася, а ввечері звалив її різкий біль у животі. Сільська фельдшерка наказала збиратися в лікарню. Оксана заперечувала, може, минеться. Після уколу їй трошки легше, а вранці видно буде. Та на ранок уже було пізно.

Світ для Семена перестав існувати. Рішучий, упевнений у собі, він враз поник, зістарився. Почав заглядати у чарку. Побивалася за доброю невісткою його мати, вболівала за осиротілим Володею, за сином, що поступово ставав п’яничкою. Та Семен ніби не чув її дорікань: якусь чорну порожнечу відчував замість серця. Хотів до Оксани, щоб забути про все, не бачити сліз матері, не чути слів Володі: татку, не пий…

Одного ранку, хильнувши чарку, щоб похмелитися, став шукати мотузку. Сльози горохом котилися з очей, коли пішов попрощатися з конем, з улюбленим собакою. Пильно-пильно вдивлявся у небо. Здалося, що серед зграйки білосніжних хмар загледів силует Оксани. Ватяними ногами ступав по драбині, що вела на горище. Прив’язав до балки шнурок. Погляд впав на великий ящик. Він також знадобиться, — подумав. Відкрив кришку і вмить протверезів: у нім лежала дитяча перинка, зав’язана у велику вовняну хустку, яку колись дала їм Настя, щоб вкутати Володю. Скільки разів Оксана просила повернути чуже, коли їхав у місто. То забував,
то не по дорозі було. О, ні, з боргами цей світ він не залишить! Те, що задумав, ще встигне вчинити. Хай спершу поїде до Насті.

Настя заплітала доньці косички, коли Семен постукав у двері. вона заледве його впізнала. «Ось те, що ваше, привіз. Усе не виходило. А заодно – трішки гостинців. Мати зібрала». Семен почав викладати сир, сметану, яйця і ще повно усілякого добра.

«Кажете, мати зібрала? А як Оксана?» — поцікавилася Настя. Запросила його до столу. Бесідувати з Настею було цікаво, приємно. Засмакували Семенові і її свіжі пиріжки з липовим чаєм.

Мабуть, вперше у житті Семен був такий відвертий. Вихлюпував з душі увесь тягар. Не приховав і те, що хотів зробити. Обличчя Насті пополотніло, очі злякано втупились у Семена: «Це ж гріх! І злочин. Супроти вашої матері, сина і навіть Оксани. Забудьте й думати про таке. Життя триває і після зими завжди приходить весна. Пам’ятайте про це».

З відчуттям великої провини перед Богом та рідними Семен повернувся додому. З голови не йшли слова Насті, її усмішка. Вона також поховала чоловіка, проте така життєлюбна, осяйна. Світ посвітлів і для нього, вогником спалахнув у спустошеній душі.

Збагнув: він знову хоче жити. Бути коханим. І самому кохати. Упевнений: там, на небесах, Оксана зрозуміє його і простить. Усі наступні дні Семен – не пив. Сам здивувався, що його наче відрізало від спиртного. Ночами снилася Настя. Однієї неділі, святково одягнувшись, сказав Володі: «Збирайся, синку, поїдемо до Насті, нашої рятівниці. Заодно познайомишся з Олею. Ця дівчинка дала тобі ім’я».

Тріпотіли в руках зірчасті жоржини. Тремтів від хвилювання голос Семена, коли просив у Насті руки і серця. А незабаром золоті Семенові руки оновили Настине обійстя, впорядкували подвір’я. «Щастить тобі, Настю, такого чоловіка знайшла», — заздрісно зітхала сусідка Віра, одинока жінка.

«Я своє щастя привітно зустріла і до хати впустила, а ти перед ним – двері зачинила», — підспівує жартівливо Настя. І пригадує Віра, як Семен просився у її дім. Літа збігли, як листя за водою. Ось уже восьмий десяток пішов цій чудовій парі. Семен і досі кличе дружину ніжно – Настусею. І світяться його очі, припудрені сивими віями та любов’ю.

Пишається Ольга своїм братом Володею, з яким звикла ділитися і радощами й горем. І продовжується рід в онуках і правнуках, яким дідусь з бабусею Настею є прикладом людської порядності, щирості і доброти.

Марія МАЛІЦЬКА.

×

Натисніть вподобати