Надія навіть квиток до села не мала за що купити, не те що машину, аби привезти матір, найняти. Ось отримає обіцяну зарплату, тоді й поїде. Але поїхала вона скоріше

Я поверталася додому, до міста, від мами. Автобус раз, по раз зупинявся у селах, на хутірцях, підбираючи пасажирів.

Спішать з вихідних на навчання студенти, з переповненими сумками втискаються у салон чиїсь дорослі діти, онуки, залишаючи присмученим матерям та бабусям прощальне “па-па”.

В автобусі пахне яблуками, чорнобривцями і ще чимось гіркуватим, терпким. Хризантеми, здогадуюсь я.

Справді, їх тримає у руках літня жінка. Втомлено оглядає автобус: де б сісти. Я запрошую її до себе, на заднє сидіння автобуса: тут є вільне місце.

Хризантеми розливають полиновий запах, гублять блідо-рожеві пелюстки.

— Квіти від мами везете? – посміхаюся жінці.

— Везу. Дуже люблю ці осінні, майже зимові квіти. В нашому саду їх багато. Тільки мами вже нема…

Слово за словом, і виповідала мені Надія те, що напевно, її давно боліло…

Коли виходила заміж, сподівалася, як і всі дівчата, на безкінечне щастя. А воно, те щастя, помаленьку – потихенько зникало з хати, так у ній і не оселилось. Заглядав у чарку чоловік. Знала про цю його схильність ще до заміжжя.

Свекруха сама попереджувала майбутню невістку.

— Надієчко, — просила, — подумай. – Хоч Роман і мій син, але є за ним цей гріх. Батько його покійний теж проміняв у житті усе на оковиту.

Надія не слухала нікого: ні свекрухи, ні матері. Була певна, що її любов усе переможе. Помилилася. Навіть народження доньки, а потім і сина, не зупиняло чоловіка. Не раз казала, що покине його, забере дітей і поїде додому, до мами. Не раз хотіла так і зробити. Але звикла і сама жити в місті, і квартиру, якої так довго чекали, врешті отримали. Роботу тут має добру, діти до школи ходять. А в селі, у матері, хата стара, тісна. Де там з сім’єю жити?

Хоча мама уже немолода, та ще й хвора. Виростила Надію сама, сподівалася на її допомогу. А чим вона могла зарадити матері?

Забрати її до себе? Куди? Вистачить того, що вже вона кожен день вислуховує п’яні балачки чоловіка.

— Потерпіть ще трохи, мамо, — просила.

Мати терпіла. От тільки грубка розвалилася, а сільський пічник сказав, що у такій старій хаті нової вже й не поставиш: зачепиш – усе валиться почне. А зими холодні. Тому й мерзне, кашляє весь час мати, — як не одне запалення, то друге.

Якось перестрів Надію їхній сусід.

— Продай мені обійстя ваше, — сказав. — Хочу синові хату нову збудувати. Якраз зручно мені буде: усе поряд.

Надія тоді відмахнулася від цих слів: яке там продай, чоловіче, ще, може, самій доведеться у ту халупу повертатися. Та й сад рясно родить, город свій є.

А через рік згадала сусідові слова.

Сама кинулася до нього: купуйте, коли хочете, продаю. Матері наобіцяла забрати до себе до міста, мовляв, скільки будете самі бідувати.

— Та я з охотою, — годилася мати. – От тільки чи варто обійстя продавати? Подумай, доню. Скільки за нього візьмеш?

Яблука ж, картопля, городина своя є. Надія відмахнулася від цих слів: проїзд до села тепер такий дорогий, що за ті гроші і на ринку можна продукти купити.

Насправді ж усе було по-іншому. Чоловік зв’язався з якоюсь компанією, заліз у чужу квартиру. Те, що вкрали, пропили. Тепер слід усе повернути. Грошей звідки взяти нема. Ще й син задумав розкрутити свій бізнес, як тепер кажуть, позичив долари під проценти,
теж треба віддавати. От і згадала Надія про материне обійстя.

Взяла від сусіда ті гроші, якось залагодила справи. Матір попросила пожити поки що у їхньої далекої самотньої родички.

— Знайду машину і приїду за вами, мамо. Чекайте.

Збігали дні, приносили нові клопоти. Від однієї неділі до другої відкладала Надія поїздку до матері. Якось вийняла з поштової скриньки конверт.

Писала донька сусіда, якому продала вона хату. Писала про те, що старенька щодень навідується на своє колишнє обійстя, перепитує їх, чи Надія не передумала його продавати. Бо чому ж так довго не їде за нею. Чи, може, нездужає, чи, не дай Бог, щось з онуками?

Надія аж розсердилась: мати думає, що у неї тільки клопоту, що вона одна.

Сама у квартирі спокою не має. Ще й син зі своїм “бізнесом” ніяк з боргів не вилізе.

Потім від матері прийшов ще один лист і ще. Чи хтось повірить у те, що Надія навіть квиток до села не мала за що купити, не те що машину, аби привезти матір, найняти. Ось отримає обіцяну зарплату, тоді й поїде. Але поїхала вона скоріше. Телеграма – страшна, недоречна постукала котрогось дня у двері їхньої квартири. Приїжджай, немає вже твоєї матері…” І все, навіть підпису нема.

Так і хoрoнила матір з чужого обійстя. Лежала вона у худенька, спрацьована. Тільки вічна печаль, яка за життя торкалась обличчя матері, ніби зникла кудись. І кутики вуст просвітліли. Ніби хотіла сказати доньці, аби не переймалась нею: усе добре.

Родичка передала Надії біленький вузлик. Розв’язувала крайчик маминої хустини. Що там? На долоню випав ключ. Від їхньої старої хати. Надія згадувала, що і свій ключ вона мала. Мати дала, казала: “Може, приїдеш, а мене не буде вдома…” Тільки Надія свій ключ загубила.

…Ми під’їжджали до міста. Надія, моя випадкова знайома, збирала розсипані на сидінні хризантеми.

— Нарвала їх на нашому колишньому обійсті. Сусіди, чи то зараз вже господарі, навіть минулої зими не викопували квітів. А вони все одно цвітуть, — мовила сумно.

Щось пошукала у кишені.

— Ось той ключ, про який я розказувала. Якось дивно це, правда? Ключ є, а хати уже нема…

Зіна Кушнірук.

×

Натисніть вподобати