Ось знайомтесь, мій чоловік. Будемо жити тут. Не дивіться на мене так здивовано. А те, що не в шлюбі ми, чи тобі, мамцю, судити?

Як і її подруги, Настя теж мріяла про велике і справжнє кохання. Коли уявляла себе у довгій білосніжній фаті, заквітчаній зеленим миртом, щаслива усмішка вимальовувалась на її вродливому личку. Та чомусь той, єдиний, з яким пішла б на край світу, їй ніяк не стрічався.

«Може, ти надто горда, доню, і тим відбиваєш від себе женихів? Хочу весілля тобі гарне справити. Доки я жива. Аби потім люди мене не судили», — не раз говорила лагідно мати, пише газета «Наш День«.

Одарка була Насті не рідною матір’ю, проте назвати її мачухою дівчина ніколи не змогла б. Їй здавалося, що матір любить її більше, ніж власного сина Захара. Своєї матері Настя не пам’ятає. Її не стало у той день, коли Настя з’явилася на світ.

Матвій, батько дівчинки, аж почорнів від горя. Не уявляв, як сам дасть раду дитині. Допомогти йому погодилася сусідка Одарка, молода, вродлива удова, що мала трирічного сина.

Матвій дивувався, з яким терпінням вона няньчила Настусю, купала маля у цілющому зіллі. Перше слово «мама» дівчинка промовила на руках Одарки. «Ти чуєш, Одарочко, Настуня мамою тебе назвала! Тож будь їй нею! Залишайся у нас разом з сином», — мовив батько розчулено.

Одарка була дуже охайною і працелюбною господинею. Гарно шила і в’язала. А ще чудово куховарила, пекла дивовижні короваї на весілля. Тож вчила доньку готувати смачні пироги, голубці, гречані млинці, інші страви до святкового столу…

Минав рік за роком. Настя засвоювала мамину науку – і Одарка дуже раділа з цього. Потай від усіх стала готувати Насті придане.

Ніхто і подумати не міг, що одного разу в їх мирну оселю на саме Різдво прийде біда. За трапезою враз стало зле батькові. Захар побіг за фельдшеркою, котра жила на краю села. Не встиг…

Геть спорожніла хата, коли через рік після того як не стало батька білий світ покинула і її люба мама Одарка. Сльози пеленою заступали Насті очі. Не уявляла, як буде жити без мами, без її доброго слова і мудрої поради.

Добре, що у неї є брат. Настя упевнена: Захар нікому не дасть її образити. І хоч у них різні батьки, все ж із Захаром вони — не чужі.

… Одного вечора Захар чомусь затримався на роботі. Неприємне передчуття не давало Насті спокою: де брат, що з ним? Почула, як у дворі скрипнула хвіртка, хтось повернув ключем у замку.

«Це ти, брате?» — спитала. Захар різко відчинив двері. Сміливо ступив у її кімнату. І ще сміливіше – наближався до її ліжка. «Який я тобі брат, Настуню?» — спитав якимсь дивним голосом. Настя увімкнула лампу. Побачила, як загорілися братові очі. Дівчина пручалася, відбивалася, та руки Захара були сильними і безжальними.

Усю ніч Настя проплакала. Не вірила, що усе це сталося з нею…

«Прости мені, Настуню. Я п’яний був, не розумів, що чиню. Давай поберемося з тобою. Буду любити і шанувати тебе», — оправдовувався потім Захар. Та Настя не змогла пробачити і прогнала Захара з дому. Він поселився у якоїсь молодички у сусідньому селі…

Ось так гріховно, безглуздо зародилося у ній нове життя. Зі своїм пишним станом ховалася від знайомих, уникала подруг.

На душі було порожньо: від жалю, розпуки і невизначеності. Хотілося кричати. Особливо тоді, коли гріх уже неможливо було приховати. Утім, хіба це її гріх? Тільки як пояснити це іншим?

Та з народженням донечки невимовна радість знову нахлинула на жінку: у неї тепер є дитя! Її втіха, її щастя!

Дівчинку назвала Іринкою. Вкотре з вдячністю згадувала маму Одарку, коли діставала з приданого нею клунка дитячі одяганки, іграшки.

Якось навідався до них Захар. «Не приходь більше. Іринка – моя донька», — сказала Настя категорично. «Гордість свою показуєш? Не забувай, я теж маю право на цю дитину», — розлютився Захар. Проте зрозумів: вона не простить його ніколи.

Донечка росла розумною і допитливою. Настю тішили її безкінечні «чому»? Та якось запитання Іринки збило жінку з пантелику. Вона знала, що колись це неодмінно почує. Але щоб ось так — зненацька… «Де мій тато? І чому я одна? Я хочу мати братика або сестричку», — Іринка всілася їй на коліна і чекала відповіді.

Настя вигадувала хвилюючу історію про те, що батька Іринки не стало в автопригоді і зараз спостерігає за ними з небес. А братика чи сестричку вона обов’язково купить. Треба лише трішки зачекати…

Ця думка, що спалахнула стрімко, як вогник у пустелі, звеселила і водночас злякала Настю: справді, чому їй не народити іще? Аби колись в її доні була родина. А то вона, Настя, сама-самісінька лишилася. І якби не Іринка… Хто б витер їй сльози, розрадив?

Вночі Насті приснився хлопчик. Білявий синьоокий карапузик простягав Іринці плюшевого ведмедика. Відтепер бажання народити ще одне дитя її просто переслідувало. І думками все частіше поверталася до Степана, колеги з роботи. Здається, він не байдужий до неї.. Щоправда, у Степана — дуже хвора дружина. Виходить, іде Настя добровільно у полон гріха?

Утім, вона не забиратиме Степана у дружини. Їй потрібна тільки дитина! І коли вкотре Степан шепнув їй зостатися після роботи, Настя почервоніла і… погодилася.

Її уже не лякали ні перешіптування за спиною, ані цікаві погляди. У ній билося дитя!

І усвідомлення того, що Іринка буде не сама, її окрилювало.

…. Хлопчика назвали Володею. Боялася зізнатися собі, що із народженням сина щось тепле і ніжне пробудилося у ній до Степана. Він пропонував їй зустрічатися: хіба погано їм удвох? Та не могла вона бути кoханкoю батька її сина. Видно, доля – бути самій.

І в дитячому садку, і у школі дивувалися, як Настя дає раду з двома дітьми. Вона ж старалася: окрім роботи на будівництві, ходила білити по хатах, розвантажувала вагони на залізничній станції, шила, в’язала. Усе — заради дітей.

Згодом умеблювала свою оселю, зробила ремонт і стала збирати кошти Іринці на випускний. Коли донька вступила до інституту, Настя щотижня готувала їй сумку з продуктами. Потурбувалась про Іринчин гардероб, аби виглядала не гірше від інших. Тож радше повірила б у те, що завтра буде кінець світу, аніж у зміст листа, який надійшов від ректора інституту. Він повідомив про можливе відрахування доньки з вишу: Ірина нібито часто пропускає заняття, погано вчиться.

Настя не могла повірити: у школі Іринка була відмінницею, активісткою. Це, мабуть, прикра помилка, наклеп. Вона завтра поїде і усе з’ясує. Ірину застала у гуртожитку. Це була не її, Насті, донька: із синцями під очима, розпатлана, сигарeтою в руках…

Настя плакала, соромила і благала Ірину взятися за розум. Донька кричала у відповідь: «І хто ж це мене повчає? Розпусна жінка, яка нагуляла двох дітей? Навіщо мені здався той братик? Чи ти ж така багата, мамцю, щоб статки на двох ділити? А у моє життя не лізь. Доросла уже – сама впораюся».

Настя оторопіла: невже ці жорстокі слова вона чує від своєї Іринки? Чи ж такого ставлення чекала від рідної доньки?

Сама зростала біля чужої матері, та ніколи Одарка не чула від неї злого слова. А вона Іринці – рідна…

Якось посеред ночі розбудив їх з Володею стукіт у шибку. Настя вгледіла за вікном із донькою силует якогось чоловіка.

Тремтячи зі страху, поспішала відчинити двері. «Ось знайомтесь, мій чоловік. Будемо жити тут. Не дивіться на мене так здивовано. А те, що не в шлюбі ми, чи тобі, мамцю, судити? Не вір, братику, її казкам – гуляща була наша мама. Утім, і ти мені зовсім не рідний. Якби не ти, усе, що тут є, було б моїм, розумієш, шмаркачу?»

Настя заціпеніла. Зблідло синове обличчя, у великих карих очах виступили сльози.

«Зять», не питаючи дозволу, став розпаковувати валізу… Настя з Володею перебралися жити до літньої кухні – до хати донька їх не пустила. Сусіди радили звернутися до поліції.

Але Настя усе надіялася, що Ірина зміниться. Якось Настя прийшла з роботи швидше – погано себе почувала. На подвір’ї надривно гавкав пес, зривався з ланцюга у бік літньої кухні. Відчуваючи недобре, з острахом відчинила двері. Щось обірвалося у ній: побачила на ліжку сина з образком в руках. Тормосила Володю, обливала водою обличчя, але тіло сина було нерухоме. На столі угледіла записку: «Простіть мені, мамо. Більше заважати сестрі не буду».

… Снився їй син майже щоночі. Ніби сидить він у садку під розлогою старою грушею і кличе її, Настю. Підходить до нього, а він зникає, наче в тумані, а зі старої груші падає на землю зсохла гілка..

А Володя кликав її уже не тільки у снах. Ось і сьогодні виразно чула за вікном його голос. Повернула голову у садок, на стару грушу. Щось потягнуло до неї. Худою порепаною рукою Настя притягнула гілляку. Жінку трясло, як у пропасниці, вона ледве прив’язала на ній мотузку. Заливаючись слізьми, приклякла у молитві. Сумно сумно глянула на високе небо, на хату, звідки чулися п’яні крики зятя з донькою…

«Свята була жінка», — скажуть про Настю на пoхoрoні люди. Бо навіть якщо і мала гріх, то спокутувала його сповна. Тільки слів тих Настя уже чути не буде…

Марія МАЛІЦЬКА.

×

Натисніть вподобати