Вісімдесят шість років прожила Дарка, а нічого не нажила. Все її багатство —  скриня.

Вісімдесят шість років прожила на світі Дарина, а нічого за все життя не нажила. Все її багатство —  скриня, в якій привезла вона колись своє невелике  придане, в будинок свого чоловіка . Не бідним вважався в селі дім її чоловіка. Господарськими, працьовитими були і свекор, і свекруха, і зовиця …  вдосталь погнула спину і Дарка на своєму віку, спочатку на свекрушиному, потім на своєму з чоловіком подвір’ї. Сили їй було не позичати. А якою пісняркою була, реготухою! До сих пір через її веселу вдачу називають в селі по молодому — Дарочка.

Нікого вже не залишилося у Дарини. Тільки одна внучка Рая.

Рая — закінчила інститут, одружена, діти є, правнуки Дарини … Чоловік у Раї хороший, навесні приїжджає город копати, восени допомагає Дарині картоплю збирати, з яблуками впоратися. Запрошують вони її до себе жити, та поки ходить вона на своїх ногах, поки в силах води принести, грубку розтопити. Чого у молодих під ногами плутатися!

Ще двох кізок тримає Дарочка, випасає влітку їх біля канав і сіно на зиму заготовлює. Дарина майстриня  пухові хустки в’язати, такі вони виходять у неї тонкі та теплі!

Якщо хтось захворіє в селі або дитя нема з ким залишити, йдуть до неї, Дарочка — не відмовить. Так і живе потихеньку, в присівшій до землі хатині, що загубилася на задвірках нових будинків. Вся її хата — кімната з кухнею, але ж колись вшістьох жили і не вважали, що тісно.

Іноді в довгі зимові вечори сідає Дарина біля скрині, відкриває хитку, рипучу кришку: скриня їй від бабусі дісталася, їй напевно років двісті. Дістає одну річ за іншою, розгладжує на колінах. Все життя, проходить перед Дариною, від кожного пам’ятного дня щось у неї залишилося. Ось її весільне плаття, яке теж перейшло їй від бабусі. Атласне. Геть, пожовк атлас, вже розсипається на згинах, наскрізь просвічується. Коли вінчалася Дарочка зі своїм Дмитриком, плаття міцне було, блискуче, йшла вона в ньому, як в сяйві. Ох і заздрили їй подружки! І подружок тих вже на світі немає, а  Дарина все пам’ятає  непокірні очі Марусі, русу косу Ганнусі, білі, як квасоля, зуби Стефи …

«Лебідко ти моя біла, — сказав їй в вечір весілля Дмитро. — Не дам й пилинці на тебе сісти ». У сільській роботі без пилу і бруду не обійдешся, а її душу Дмитро нічим не осквернив, жодної пилинки не осіло в її серці, за роки життя з ним.

Ось і  Дмитрова сорочка, в якій ходив він на роботу, до сільради, коли його обрали головою. Сама йому пошила.

Цю сорочку Дарочка береже, як зіницю ока, кожну ниточку перебирає, кожен ґудзик протирає. Молодий був тоді її Дмитрик, чорновусий, чорнобривий. Красень!

А ось плаття її донечки Варвари, в школу вона в ньому бігала. Які були в ті часи достатки, ні копійки в кишені. Вісім років відходила Варя в школу в цьому зшитому на виріст платті. До тепер на ньому видно смужки, від підкладки які розкочувалися, рік за роком …

Тут і плюшевий жакет, перший Дмитрів подарунок. І дорогий презент зятя, Варвариного чоловіка: сумочка шкіряна, заморська. Зять був вчений, дуже хорошою був людиною … Поруч з тієї сумочкою лежить свекрушина хустка: мати до церкви в цій хустці ходила. Всю хустку міль поточила, а викинути шкода, пам’ять.

Так і коротала дні Дарина, нікому не заважаючи. Як позгадує, світло на душі стає, ніби життя заново пережила … Та настала і її хресна година: міцно занедужала, все розболілося: руки, ноги, спина. Може, застудилася, а може, роки взяли своє … Перехворівши, втратила відразу всю силу. Підлогу підмести важко, а вже про воду принести чи грубку розтопити годі й говорити. Деякий час допомагали сусідки, доглядали. Та на сусідській допомозі довго не проживеш, а сил у Дарини більше не ставало, останні танули.

Довелося писати в місто до внучки Раї: так і написала, сама не можу більше, зовсім осунулась. Через три дні приїхала внучка, скомандувала: завтра прийде машина, збирайся. Кіз продамо, хату замкнемо, сусіди приглянуть,  зиму у нас проживеш, а там буде видно.

— Що збирати, бабусю? — запитала стурбовано.

— Та які мої збори. Ось скриня та дві сорочки, все моє майно.

— А скриню ж навіщо? Давай одяг візьмемо, а мотлох цей нехай тут залишається. Та й ставити її у нас нікуди.

—  Без скрині не поїду, — вперше в житті затялася Дарка. — Вір не вір, там найдорожче. Або бери її, або залишай тут мене. Як-небудь, очухаюся.

Не змогла вона пояснити внучці, та й як поясниш … Гірко хату свою залишати, садок свій, що пишно цвів на весні, сусідів, з якими поріднилася. Але ж не візьмеш з собою хату і сад, і сусідів з їх кам’яними будинками. А скриню можна. З нею вона не розлучиться.

Внучка особливо не сперечатися:

— Ну  добре тоді беремо. Нехай стоїть в коридорі, якщо по дорозі не розвалиться.

Вранці, на свіжі сили, Дарка пішла попрощатися з односельчанами: в кожен будинок треба зайти, всі свої, ображати нікого не хотілося. На зворотному шляху на кожному ганку сідала, зайшлося старе серце від втоми.

Біля її хати вже стояла машина, на якій приїхав за ними чоловік Раї. З комину йшов дим — для чого онуки топили в печі? Сміття спалювали? Звідки у неї було сміття … Не залишити б іскри якоїсь, а то й згорить через неї хата. Постукуючи палицею, Дарка пройшла сіни, відчинила двері на кухню.

У жерлі печі світилося вугілля, а Рая, діставши вже з порожньої скрині останню в ній річ — старезну свекрушину хустку, спокійно кинула її на це вугілля, а чоловік Раї поворушив кочергою густо засмерділу смаленим хустку, щоб краще горіла. Не було більше ні весільного вбрання, ні Дмитрової сорочки, ні шкільної сукні Варвари. Один попіл …

Дарина  як стояла, так і сіла на підлогу — підкосилися ноги.

— Спалили, — сказала тільки.

Перелякані внучка з чоловіком метушилися біля неї, розгублено переглядаючись: адже вони хотіли зробити як краще, звільнити бабусю від непотрібного мотлоху. Хто ж знав, що вона це так сприйме? Хто знав?

×

Натисніть вподобати