Я прокинулася від запаху бабусиних пиріжків. І відразу відчула всю безглуздість того, що відбувається: бабусі вже п’ять років як серед нас немає.

За вікном починало темніти. Вдень заснула.

З-під зачинених дверей пробивалася смужка світла. Пробивалася, і лежала на підлозі довгою світловою макарониною.

Я причаїлася в ліжку. І чекала. Сама не знаю чого.

І двері тихо відчинилися…

— Вставай, соня-засоня, — почула я голос бабусі, і перестала боятися, — пиріжок хочеш?

— Хочу! — швидко відповіла я, і почала вибиратися з-під ковдри.

На кухні горіло світло, а за столом сидів дідусь. Якого не стало ще в дев’яносто восьмому році.

Я сіла на диван поруч з ним, і притиснула його сухе тільце до себе. Дід був гарячий і дуже протестував проти того, щоб я його так тискала:

— Почекай, — дід сказав це так, як говорив за життя — «піжди», — покажи палець. Ти де так порізалась? Лідо! — це він вже бабусі кричить. Ми з нею тезки. Були колись. Лідочка-велика, і Лідочка-маленька. — Лідо! Принеси зеленку!

Я притулилася до діда ще сильніше. Стільки років минуло — а він не змінився. Все такий же метушливий, і все так же небайдужий до дрібних раночок. У дитинстві я постійно від нього ховалася, коли розбивала коліна або заганяла себе під шкіру скалку. Бо дід, засукавши рукави своєї незмінної тільняшки, моментально приймався мене лікувати. Він щедро поливав зеленкою, і обмотував трьома метрами бинта. А потім кожен день міняв мені пов’язку, і пильно стежив за тим, як затягується поріз або садно. Само собою, садно це заживало швидко, як зажило б воно і без дідусеве втручання, але дід дуже любив приписувати собі зайві досягнення. Що мене завжди веселило і розчулювало. І він, розмотуючи бинт, завжди задоволено вигукував:

— Глянь-но, все зажило! Лідо! Іди сюди, подивися, як у Лідулі все зажило добре! Ось що значить вчасно звернутися до діда!

— З глузду з’їхати, — відповідала бабуся, миючи посуд, і, не дивлячись в наш бік, — вражає просто! Як нова стала!

Люди похилого віку прожили разом майже шістдесят років, і бабуся давно звикла до дідових заморочок.
І зараз дід схопив мене за палець, який я порізала на минулому тижні, і почав мене відчитувати:

— Ти ось чому відразу зеленкою ранку не обробила? Велика вже дівчинка, а все як маленька! Діда поруч немає — все на самоплив пускають! Молодь!

Я давала дідові вдосталь помацати мій палець, а сама дивилася на його лисину.

Рожева лисина в ластовинні. Дід у мене рудий був. Колись. Від нього в нашій сім’ї і пішла традиція раз в двадцять-тридцять років народжувати руденьких. Я народилася, через тридцять три роки, після появи своєї рудої тітки, отримавши від діда у спадок веснянки і руду шевелюру. І ніколи цьому не раділа. Тому що відчайдушно рудою я ставала тільки влітку, а навесні густо покривалася веснянками, які з тринадцяти років всіляко виводила і відбілювала. А в інші пори року виглядала анемічною дівчинкою з тьмяно-рудим волоссям. У п’ятнадцять років я стала блондинкою, і не зраджую гідропіріту вже більше десяти років.

Дідова лисина була рожевою. І в ластовинні. І ще на ній було маленьке садно. Отримане ним на дачі в результаті того, що він дуже любив стукати головою об низький одвірок, коли лазив влітку під будинок за дровами. Скільки себе пам’ятаю — ця садно у діда ніколи не встигало затягнутися до кінця. Я помацала садно:

— Ялинки-патички? За дровами лазив?

Дід густо почервонів:

— Говорив я твоєму батькові: «Славку, давай побільше отвір зробимо?» Ні! Чи не слухають вони, по-своєму все роблять! Ось і ходжу тепер як не знаю хто!

На кухню увійшла бабуся.

— Прокинулася?

Я кивнула:

— Угу. Ви давно тут?

Бабуся сіла поруч зі мною, і провела долонею по стільниці:

— Ми завжди тут. Ми тут тридцять років прожили, в квартирі цій. Сюди тебе маленькою принесли. Куди ж нам подітися? Адже ми тобі не завадимо?

Чомусь я відразу згадала, який безлад у мене в маленькій кімнаті, і що на кріслі височіє Еверест непрасованої білизни, і опустила голову.

Бабуся завжди була рідкісною чистьохою. Все у неї було розкладено по поличках, розставлено за всіма правилами. Пам’ятаю, коли бабусі не стало, я вперше від того дня відкрила шафу…

На мене звідти війнуло «Ленором» і запахом мила. Бабуся любила перекладати стопки чистої білизни шматочками дитячого мила…

Я стояла, і у мене рука не піднімалася витягнути і віднести на смітник ці акуратно складені стосики дідових маєчок, носових хусточок, і ганчірочки.

Ганчірочки мене остаточно добили. Випрасувані з двох сторін шматочки від бабусиної старої сукні, яку я пам’ятала, обривки старих наволочок, і маленькі прямокутнички матерії, які йшли, ймовірно, на заплатки…
Так і залишила я поличку з ганчірочками. Досі не чіпаю. Не можу.

Там же я знайшла виписку з дідової медичної карти. Де чорним по білому було написано, що шансів нуль. Бабуся тоді сховала цю виписку, а лікаря попросила написати іншу. Щось про звичайні негаразди. Щоб показати її дідові…

— Ми тобі не завадимо? — повторила бабуся, і подивилася мені в очі.

А я заплакала.

І обняла бабусю, і до руки її притулилася. До теплої такої руки. І схлипую:

— Я вам з дідусем у маленькій кімнаті зараз ліжечка постелю. У мене білизна є, красива така, тобі сподобається… Я ганчірочки твої зберегла, як ніби знала… Ви мені не заважаєте, не говори нісенітниць. Я дуже за вами сумувала, справді. Не йдіть від мене, будь ласка.

Я підняла голову, і подивилася на діда.

Він посміхався, і їв пиріжок.

Тоді я поцілувала бабусю в м’яку зморшкувату щоку, і…

І прокинулася вдруге.

З-під дверей не пробивалася смужка світла, і в домі не пахло бабусиними пиріжками.

І обличчя у мене було мокре. І подушка.

А ось на обличчі чомусь посмішка. Безглузда. Посмішка…

Автор: Лідія Paєвська.

Фот ілюстративне.